Дуже часто батьки учнів і вихованців у стосунках із педагогами дозволяють собі високомірство, чванливість, відверту неповагу до працівників освіти, вважаючи себе набагато талановитішими й розумнішими, ніж дипломовані наставники.
У моєї дитини – геніальні здібності. І якщо
педагоги не хочуть у це повірити, я сама
займуся її вихованням. І через кілька років
мій син буде “попереду планети усієї”.
З усної заяви матері
Як часто ми ставали свідками або й учасниками відвертих конфліктів між батьком або матір’ю школяра та його вчителем чи вихователем! Чи слухали їхні сповнені жовчю судження про педагога-нездару, який нібито безпідставно прискіпується до чиєїсь «золотої дитинки»! Адже до маленької людини треба ставитися трепетно й ніжно: встигне вона ще наковтатися гіркоти в подальшому житті! Й водночас батьки прагнуть, аби їхній нащадок виявив блискучі здібності, здобув шанобу від оточуючих, а по закінченні школи й вузу став неперевершеним професіоналом і виключно порядною людиною. Як цього досягти?
А то вже справа дитсадківських, шкільних і вузівських наставників: нехай ліплять із малюка, підлітка, юнака справжню, всебічно розвинену особистість! І не забувають при цьому регулярно дослухатися до батьківських указівок! Бо хто знає наших малят краще від нас? Отож, педагогам будувати вдачу й інтелект маленької людини, а нам, батькам, лише перевіряти їхню роботу й висловлювати претензії з найдрібнішого приводу.
Всі ми пам’ятаємо «золоту» радянську добу, коли школа офіційно старшувала над родиною, коли з приводу серйозної дитячої провини, загальної недисциплінованості й неуспішності того чи іншого учня шкільна адміністрація відсилала листа на виробництво, де працювали невдатні батьки, аби тамтешнє керівництво вжило щодо них відповідних заходів. Тато й мама розуміли, чим загрожує їм неувага до сина чи доньки й намагалися виправити виховні помилки.
Зараз картина різко змінилася. Батьки повністю склали на школу відповідальність і за освіту, й за виховання школярів. Тепер вони приходять до школи, наче багаті віп-клієнти, що замовили тут ексклюзивну послугу – навчання й виховання своєї дитини. Ця тенденція простежується не лише у платних навчальних закладах нового типу, де її ще якось можна зрозуміти й, зрозумівши, виправити, але й у звичайних загальноосвітніх школах, ба навіть в інтернатах. Нехай хоч як дивно бачити розгніваних непутящих батька й матір, давно позбавлених батьківських прав, у ролі сердитих ревізорів, невдоволених ставленням педагогів до їхнього чада, проте факт залишається фактом.
Переважна більшість із таких татусів і мамусь – учорашні двієчники, що на все життя затаїли в собі відразу до навчання й дисципліни та лють на школу. В їхніх очах це не храм науки, а тюрма для їхніх нещасних діток. Тому вони не стримуються від спокуси зайвий раз указати вчителю чи вихователю на його місце. Тепер же у нас тотальна демократія: насамперед – права дитини. А оскільки вона сама ще нездатна їх відстоювати, ми зробимо це за неї!
Дармоїди, нездари, ледарі, сліпці – ось які епітети сиплються поза очі з батьківських уст на вчительські голови. За що їм узагалі гроші платять? Чого їх навчають у тих університетах? Невже так важко осягнути глибини педагогіки? Це ж не водіння літака чи корабля, не керування заводом, не космонавтика, не хірургія! Тут усе повинно даватися саме собою. Та ми самі доведемо до пуття нашу дитину! Ще краще від них! Чим ми не педагоги? Ми пам’ятаємо, як виховували нас у дитинстві, дивилися про це фільми й передачі, перечитували книги й статті… Ми пройшли навчання в найкращому вузі – в Житті. Хіба нам не під силу виростити справжнього генія?
Проте така однобока батьківська педагогіка день у день виходить із ладу, мов несправний механізм. Син і дочка щось не дуже тягнуться до праці, відверто грублять, гребують домашніми обов’язками, схиляються до порожнього гаяння часу, до нескінченних гулянь у «неблагонадійній» компанії або й до втеч із дому. Де причина цих збоїв? Може, в цьому винні ті ж таки бездарні вчителі, що непомітно налаштовують дитину проти вас? Чи це – негативний вплив отого негідного вуличного товариства?
Здається, забрели у глухий кут. Може, слід поповнити свою педагогічну ерудицію? Може, в розумній спеціальній літературі відшукаємо поради щодо поводження з сучасним підростаючим поколінням?
Звичайно, книги – річ корисна й потрібна. В них можна знайти відповіді на численні запитання, проте вони ніколи не дадуть вичерпного універсального рецепту з виховання. Бо кожна дитина – неповторна. Й до неї треба будувати персональний, глибоко індивідуальний підхід. І спиратися при цьому на наукові, століттями перевірені методи, а не самим «винаходити велосипеди». Це дасть змогу уникати численних типових, уже неодноразово допущених іншими, помилок, економити душевні й розумові сили та вільний час – вони знадобляться для інших, куди більш корисних справ на благо родини.
Повсякденне життя щоразу ставитиме батькам дедалі нові й нові педагогічні задачі. Чому донедавна лагідна й слухняна дитина стала різкою й зухвалою? Як підготувати майбутнього першокласника до навчання й до адаптації в новому колективі? Як відвернути невдаху-школяра від комп’ютерних «стрілялок», від раптово виниклих лінощів і байдужості до навчання? Як дружньо й ненав’язливо допомогти майбутньому випускникові у виборі професійного шляху?.. Подібних запитань виникає безліч. І їх неможливо розв’язати за допомогою самої лише батьківської любові, багатого життєвого досвіду, вродженої інтуїції. Цього недостатньо.
Для того, щоб дати дитині повноцінне всебічне виховання, батькам неодмінно слід переглянути стосунки з нею та її шкільними наставниками, визнати за ними безперечне право на активну участь у становленні дитячої особистості. Адже для вирощення повноцінної людини, крім терпіння й початкових виховних навичок потрібні ще й глибокі професійні знання. Вихователь, викладач, шкільний психолог – такі само професіонали своєї справи, як і представники будь-якої іншої галузі. Й безглуздо сперечатися з їхніми доводами, якщо вони прямо підкріплені теорією.
Сучасність не втомлюється підносити батькам неприємні сюрпризи від дітлахів. Зараз уже не можна керуватися самовтішаючим девізом: «Якось воно та буде!» Одного разу пустивши справу на самоплив при явній загрозі дитячого чи підліткового морального збою, можна звести нанівець усі свої попередні старання. Де ж поповнювати батькам-«дилетантам» педагогічну ерудицію? Піти по розум до голови – до вихователів, учителів, психологів? Звичайно, вони дадуть слушну пораду, проте й порада ця вимагатиме вашого творчого домислювання чи переосмислення відповідно до родинних особливостей. Адже ніхто краще за вас не знає всіх нюансів вашої домашньої, сімейної обстановки. Готових, стовідсотково вивірених, універсальних рецептів із виховання й навчання в педагогіці та психології ніколи не було, немає й не буде. Жодна з цих наук не може повною мірою осягнути розмаїття й тонкощі людських характерів.
Аби переконатися в цьому, варто лише уважно придивитися до наших дітей. Гурт дітей-однолітків уразить спостерігача розмаїттям вдач і темпераментів. Однак досить зіставити це маленьке товариство з групою інших дітлахів, старших або молодших, як неодмінно впаде в око інше відкриття: наскільки ж усі ровесники схожі один на одного! Всі майже однаково говорять, фантазують, грають, з однаковою цікавістю відкривають щось нове, однаково щиро сумують і веселяться. Бо вони знаходяться на одному й тому самому щаблі фізичного, розумового й морального розвитку.
Отже, всі діти проходять однакову путь у доросле життя, проте в кожного з них цей шлях має безліч несподіваних поворотів, крутих підйомів і спусків, небезпечних перехресть і довгих або коротких зупинок. Регулювальниками на цій складній дорозі призначено бути нам – батькам і педагогам. А тому не варто конфліктувати між собою й агресивно виясняти, хто з нас головніший. І у родини, і у школи має бути одна спільна мета – щаслива дитяча доля. Отож, закликаємо батьків перейти від зверхньо-ворожого ставлення щодо шкільного виховання до щирої взаємоповаги й тісної, творчої та цікавої співпраці в нерушимому трикутнику «дитина – родина – школа». Всі кути цієї образної геометричної фігури мають бути поєднані між собою, адже стихійне випадіння чи свідоме вилучення однієї з цих ланок здатне спричинити тяжкі наслідки для найголовнішого учасника педагогічного процесу – учня, вихованця, дитини.